Навчання без зворотного зв’язку

Якість підготовки напряму залежить від якості даних, які в неї надходять. Поганий вхід — поганий фахівець на виході. Хоч яким був би навчальний центр.

А вхід сьогодні такий собі (узагальнено, є і винятки, але це не система).

Техніка, на якій навчають, має відповідати тій, що стоїть у бойових підрозділах. Зараз це не так. Немає сенсу вчити людину на одній машині, якщо на позиції вона сідає за іншу. А навіть якщо це формально той самий НРК, у полі він часто вже модернізований: інше керування, інша поведінка. Перші дні на позиції стають не бойовою роботою, а перенавчанням. Там, де цього часу немає.

Але навіть коли техніка однакова, змінюється інше: тактика, поведінка противника, умови маскування. Те, що працювало місяць тому, сьогодні вже демаскує. А ця інформація з поля в навчання майже не доходить.

Ось головне, чого бракує: зворотного зв’язку. Ті, хто пройшов підготовку і воює, мають повертати в навчальні центри свій досвід — що спрацювало, що змінилось, що оновити. Без цього програма застигає.

І ще до того, як вчити, треба відповісти: кого ми вчимо і для чого. Яка роль цієї людини, що саме вона робить на позиції. Без цього ми даємо всім однаковий обсяг — і не той.

Звідси три параметри:

• Релевантність — вчити того, що потрібно саме цій ролі на її техніці.
• Актуальність — те, що змінилось у полі в понеділок, має бути в заняттях наступного тижня. Не в наступній редакції курсу.
• Оптимальність за часом — не «як вкласти всю програму», а «що має бути засвоєно до першого виїзду, а що вже після».

Навчання живе рівно доти, доки через нього тече актуальний досвід із поля. Спочатку проєктуємо досвід, який треба передати. Потім вирішуємо, якою технологією його доставити — а не навпаки.