Карта, якої немає
Коли починаєш розбиратися, хто взагалі працює з НРК в Україні, стикаєшся з простою річчю: ніхто не знає відповіді цілком.
Є виробники. Є підрозділи, які щодня ламають і лагодять техніку. Є конструктори, які про ці поломки не чують. Є навчальні центри, які готують операторів на тому, що встигли дістати. Є інституції, які пишуть вимоги. Є волонтери й фонди, які закривають те, чого не закриває система. Є ті, хто ремонтує. Є ті, хто пише софт.
Кожен із них щось знає. Майже ніхто не знає, що знає сусід.
Дві команди в різних містах паралельно вирішують ту саму задачу і не здогадуються про це. Підрозділ роками обходить ваду, про яку конструктор дізнався б за п’ять хвилин розмови. Хтось пише з нуля те, що вже написано.
Це не змова і не жадібність. Це відсутність карти.
Між учасниками або нічого не тече, або течуть уламки — усна домовленість, скрін у чаті, дзвінок знайомому. Це працює рівно до того моменту, поки людина, яка все тримала в голові, не вибула.
Тому перший крок будь-якої екосистеми — це інвентаризація та синхронізація (усунення дублювання, злиття, підсилення…)
Побачити всіх учасників. Зрозуміти, що кожному болить насправді, а не що він озвучує. Де їхні потреби перетинаються, де суперечать одна одній, а де зяє діра, якої не закриває ніхто.
У дизайн-мисленні це називається емпатія. Один з найважчих етапів, який потребує занурення. І той, без якого все подальше — здогадки.
